Йде бій.
Приставлений до мене солдатик розгублено-настирливо тицяє мені у напрямку бліндажа.
Та знаю я, що треба...
Але ще пару кадрів.
Треба ж сфотографувати все! Бо ж бій!
Клацаю камерою.
Інший хлопець у окопі, метрів за десять перед нами. Стоячи спиною до мене б'є кудись з ДШК. Дає впевнену «отвєтку». Молодець! Гарний вийшов кадр.
Спека. Сильна спека. Літо.
Кругом позицій морпіхів чагарі та густі кущі.
Солдатик знову тицяє мені на бліндаж.
Та підемо, підемо... Ще пару кадрів і все.
Свист...
Його важко з чимось сплутати.
Свист міни.
Лише вона так падає.
Падає противно і довго.
Я і солдатик втискаємося у землю.
Слухаємо лише цей свист.
Лише його.
Немає зараз важливішої справи у всесвіті, ніж слухати.
Слухати свист.
Ба-бу-ххх-х-х...
Міна впала десь геть далеко у корчах.
Фух!... Такоє. Фігня!
І вже геть не страшно.
Бо є ж і багато інших важливих справ.
Фоткати наприклад...
Фоткаю.
Солдатик знову настирливо тицяє.
Показує, що теба йти.
От біда... Ну добре, добре! Твоя взяла. Махаю йому рукою, що пішли вже.
Точніше поповзли.
Повземо.
Бліндаж вже поруч.
Вже майже...
Ще може метрів з п'ять.
Праворуч кущі. За ними, за тими кущами, може бути лише ворог. Лише небезпека! Я точно це знаю!
І саме звідти, з кущів, раптом лунає вхідний виклик чийогось мобільного.
Я з відчаєм дивлюся на солдатика.
Він так само перелякано дивиться на мене...
Невже не встигли?...
Прокинувся.
По темній спальній кімнаті у своїх надважливих котячих справах торпала моя киця Мала.
На її ошийничку іноді дзвякав бубінець.
Дзвякав так само, як мобільник у кущах «де міг бути лише тільки ворог».
Фух...
Дурне спить, дурне сниться.
- Мала! Ану йди спати!
І собі закрив очі.
#першийсонпровійну
P.S. І з Днем котів вас! 🙂 Вчора був.
І під міни я по справжньому ніколи не потрапляв. Десь далеко у кущах падали. Як у тому сні...